“Коли я пішов, у вас не вистачило духу”, – колишній протитанкіст вважає, що вже настав час інших захищати Батьківщину
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
– Добровольцем я пішов. Спершу був два місяці від початку повномасштабної війни в нас у Заводській громаді в самообороні, а потім поїхав до найближчої частини – у Пирятин, взяв відношення. Пройшов повторну ВЛК: сховав медкартку, щоб потрапити в бойову частину, бо спочатку був визнаний обмежено придатним. 20 травня був уже призваний на службу. Дружина трохи плакала, але ми з нею поговорили. Пояснив, що це мій громадянський обов’язок і я все одно вдома не всиджу, коли війна в країні, – починає розповідь 54-річний Сергій Кириченко.
Джерело: Полтавський обласний ТЦК та СП
Так цивільний інженер-землевпорядник став командиром відділення протитанкових ракетних комплексів у лавах 209-го окремого протитанкового дивізіону. На той момент він уже мав звання головного сержанта – свого часу відслужив два роки строкової служби у прикордонних військах, звільнився у званні старшини 1991-го.
Позивний “Богун” отримав у перші дні служби. Позаяк Сергій цікавиться історією козацтва, розповідав про історичних персонажів своїм товаришам по підрозділу, ті нарекли його на честь видатного полководця козацької доби.
Спеціальна підготовка в лавах підрозділу тоді тривала два тижні: оператори ПТРК Javelin на симуляторах відпрацьовували до автоматизму свої дії. Реальних стрільб не було – надто дороге озброєння, каже Сергій. Тож перший свій постріл він зробив у бойових умовах.
Перший бойовий вихід Богун разом із другим номером здійснили 6 вересня. Виконували завдання в складі ОТУ “Соледар” – неподалік Лисичанського НПЗ. Працювали, каже військовик, “як снайпери по танках”. Виходили на напрямки ймовірного прориву, займали позиції й чекали. Часто – не годинами, а тижнями. На одній точці могли перебувати по 10-12 днів.
Позиції визначали самі. Облаштованих укриттів не було – доводилося буквально зариватися в землю й ховатися в тому, що залишилося після боїв.
– Перший раз, коли я вийшов на позицію, це були відбиті російські окопи. Усі бліндажі були розбиті – залишилася якась яма, фактично сміттєва. Там і сиділи, щоб не видати себе. До ворожих окопів – близько 300 метрів, – згадує Сергій.
Зрештою після понад тижня спостереження на цій ділянці розрахунок виконав завдання: двома пострілами вдалося знищити танк і БТР противника.
Пізніше вийшли на режим 5/5: п’ять днів на позиціях, п’ять – на відпочинок, рекогностування та підготовку до наступного виїзду.
У такому ритмі Сергій Кириченко працював до лютого 2023-го, коли був призначений на посаду головного сержанта батареї, якій підпорядковувалися три взводи.
– Стало в рази більше відповідальності. Раніше я відповідав за своє відділення – за своїх 10 людей. А тепер у кожному взводі своя специфіка. Гусенична та автомобільна техніка, інші ракетні комплекси, – розповідає Богун.
За місяць по тому головного сержанта призначили на офіцерську посаду – виконувати обов’язки командира взводу ПТРК. А в жовтні 2023 року воїн отримав первинне офіцерське звання та став повноцінним командиром взводу.
Про свої здобутки на посаді командира говорить неохоче. Каже, що для нього найважливіше – люди й те, що за час служби не втратив жодного зі своїх підлеглих. Одного разу ледве не загинув його водій.
– Була страшна ситуація – думав, що втратив свого водія, який постійно зі мною їздив, вивозив на позицію. Він сам військовий контрактник, у нього дружина військова, і син їх теж військовий, був у полоні після Азовсталі. І раз, як ми заїжджали на позицію, одна машина осколками пробила колеса. Він залишився з нею. Я поїхав іншою по запаску, – згадує офіцер. – А в нашу машину було три прильоти – від неї нічого не лишилося. І ті хвилини, що я їхав туди, поки не було зв’язку, були для мене найстрашнішими. Слава Богу, водій залишився живий – встиг вискочити. Ми знайшли його годин за п’ять.
Як для командира, зізнається Богун, найважчим було заводити підлеглих на позицію та чекати їх назад. А от самому бути на позиціях і виконувати бойову роботу не страшно, бо в такий момент все на адреналіні, є задача, яку треба виконати.
Після Соледарського напрямку восени 2023-го підрозділ Сергія продовжив роботу на Харківщині. Липці, Вовчанськ, Великий Бурлук, Білий Колодязь – там перекривали танковий прорив противника на ділянці від Куп’янська до Золочіва. Позиції для роботи підлеглих командир щоразу визначав особисто.
– Проходив службу в 209-му, тільки залежно від ситуації на лінії фронту був прикомандрований до різних бригад і катався по всій лінії фронту. Тобто для виконання визначених завдань я переміщався постійно. Після Харківщини був Покровський напрямок, куди нас перемістили у вересні 2024-го. Це Велика Новосілка, Новоочеретувате, Шахтарськ, Ясна Поляна – за два місяці змінили дев’ять підрозділів, – уточнює військовик.
Одного дня сам Сергій став ціллю ворожого удару. Повернулися з бойового виїзду, екіпаж устиг вийти, а він залишився за кермом, коли в авто прилетів ворожий FPV. Поцілив у мотор. На диво, офіцер не отримав поранень. Однак унаслідок контузії його стан здоров’я різко погіршився.
По евакуації військовослужбовця відправили на лікування в тил. Думав, що підлікується й повернеться до бойової роботи. Але після лікування за висновком ВЛК Богуна визнали придатним до служби в тилових підрозділах. Командування поставило перед фактом: треба шукати переведення.
Найближчим до дому підрозділом, до якого міг перевестися, став Другий відділ Миргородського ТЦК та СП. І вже 17 березня 2025 року захисник був призначений на посаду офіцера відділу. З липня став начальником відділення ЦВС.
До його обов’язків належить робота з родинами загиблих, зниклих безвісти та полонених військовослужбовців: оформлення виплат, організація поховань і нагороджень, постійна комунікація та супровід.
У взаємодії з органами місцевого самоврядування вирішуються питання забезпечення і підтримки таких сімей. Окремий напрям роботи – супровід поранених і вирішення всіх пов’язаних із цим питань.
Але найважче – приносити родинам звістки про втрату та проживати їхній біль разом із ними. Попри емоційні зриви й звинувачення людей, він розуміє їхній стан і намагається максимально підтримати кожного.
Та, попри емоції від рідних, коли він приносить їм погані новини, особистих звинувачень не отримує. Бо люди знають його бойовий шлях, ставляться до нього з повагою, зазначає старший лейтенант.
– Люди знають, що я був бойовим офіцером, розуміють, що хтось повинен виконувати цю роботу. Коли родини приходять сюди, наприклад, оформляти виплати, вони вибачаються за емоції. Та я їх розумію, адже вони втратили своїх близьких, – зізнається офіцер.
Сергій Кириченко не романтизує війну. І волів би ніколи не бути до неї дотичним. Але коли обставини так склалися, що країна, яка мала би гарантувати безпеку України, пішла на нас війною, українцям єдине, що залишається, – це зі зброєю в руках відстоювати своє право на життя.
І, на жаль, нейтральна позиція не врятує в такій ситуації, наголошує Богун. Як приклад наводить історію однієї родини в селі неподалік Соледара, яке опинилося на лінії бойового зіткнення.
– У селі жили мати й донька. Ми їм продуктами допомагали, пропонували виїхати. Але вони дуже чекали на росіян. І от коли в село зайшли “освободітелі”, із цими жінками вони два тижні робили, що хотіли. Коли ми це село відбили, вони розповідали про пережите зі сльозами на очах. Українці мають зрозуміти: єдина можливість вберегти своїх близьких від такої, а то й гіршої долі – зупинити росіян якомога далі від власного дому. Відсидітися справді не вийде, – наголошує старший лейтенант. – А у тих, хто досі не наважується піти до війська, я хочу спитати: на що ви розраховуєте? Хочете, щоб я у свої 55 років знову три роки воював, поки ви тут ходите на дискотеки й живете краще життя? Коли я пішов, у вас не вистачило духу. Але тепер ваш час захищати країну.
матеріал підготував/ла: Віолета Скрипнікова
